Читать онлайн книгу "Весела наука"

Весела наука
Фрiдрiх Нiцше


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Фрiдрiх Нiцше (1844–1900) – видатний нiмецький фiлософ i мислитель ХІХ столiття, чиi твори мали вибуховий ефект i зробили його чи не найцитованiшим фiлософом у XX сторiччi. Отримавши класичну освiту i ставши професором фiлологii у 24 роки, Нiцше до того ж захоплювався музикою, яку вважав найвищим проявом творчого духу. Його першим фiлософським твором стало «Народження трагедii з духу музики» (1872). Саме в цей перiод Нiцше захопився фiлософiею Шопенгауера i музикою Вагнера. Але бунтiвна натура мислителя не дала йому довго зачаровуватися iдеалiзмом, як не спокусив його i матерiалiзм. Нiцше знайшов свiй особистий шлях – вiн називав себе фiлософом неприемних iстин. Змiни у свiтоглядi сприяли тому, що вiн став сповiдувати iррацiоналiзм та «волю до влади». Вiнцем його фiлософii стала «книга для усiх i нi для кого» – «Так говорив Заратустра» (1883–1885). А представлену в нашому виданнi «Веселу науку» (1881–1882, друге видання – 1886–1887) Нiцше пiзнiше називав коментарем до ще не написаного «Заратустри». Афористичнiсть, що притаманна творам Нiцше, його неабиякий лiтературний хист зробили його творчiсть надбанням не тiльки фiлософii, а й лiтератури. І саме це пояснюе його популярнiсть – творами Нiцше захоплювались i шанувальники художньоi лiтератури.





Фрiдрiх Нiцше

Весела наука


Сам собi пан у власнiй хатi,

Нiкого я не мавпував,

А з тих я ладний насмiхати

Хто з себе сам не глузував.

    У мене над вхiдними дверима[1 - Цей епiграф з’явився у новому, другому виданнi, 1887 року; натомiсть перше видання, 1882 року, мало за епiграф вiдому цитату з Р. В. Емерсона: To poets and wise men are all things befriended and consecrated, all experiences useful, holy every day, all divine (в оригiнальному текстi – у перекладi нiмецькою) – «Для поетiв i мудрецiв усе е дружнiм i освяченим, усi переживання кориснi, кожен день священний, усе е божественним».]


© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Передмова до другого видання





1


Можливо, до цiеi книжки знадобиться бiльше, як одна передмова; та й хтозна, чи можна за допомогою передмов наблизити до авторових переживань того, хто не мав вiдповiдного особистого досвiду. Ця книжка писалася, наче мовою талого вiтру: в нiй пануе непокiрнiсть, неспокiй, перекiр i квiтнева погода, що нагадують як про близькiсть зими, так i про перемогу над зимою – про перемогу, що станеться, що вiдбуваеться зараз, про вже, ймовiрно, неминучу… Вдячнiсть повсюдно плине з неi, наче трапилося щось геть несподiване, вдячнiсть за одужання – бо, власне, одужання й стало цiею несподiванкою. Пiд «Веселою наукою» розумiемо сатурналii духу, який витримував неймовiрно тривалий тиск – терпляче, непохитно, холоднокровно, не пiддаючись, але й не тiшачи себе iлюзiями – i який нинi раптом сповнився надiею на зцiлення, сп’янiнням одужання. Не випадае дивуватися, що, за таких умов, вигулькуе чимало пустотливого i нерозважливого; багато нерозважливоi нiжности марнуеться навiть на такi проблеми, що вже обросли грубою шкурою i не пiддаються на пестощi й умовляння. Цiла ця книжка насправдi е не чим iншим, як потiхою пiсля тривалоi скрути й безсилля: мерехтiння вiднайденоi енергii, пробудженоi вiри у завтра й позавтра; раптове вiдчуття й передчуття майбутнього, близьких пригод, наново вiдкритих морiв – i цiлей, знову дозволених i знову здiйсненних. А скiльки всього, вiдтак, лишаю я позаду! Цей вiдтинок пустелi, виснаження, зневiри, зацiпенiння у молодому вiцi, що перетворило старiсть на формальне визнання наочного стану, ця тиранiя болю, переважена тиранiею гонору, яка вiдкинула наслiдки болю (а наслiдки ж – то розрада), i ця гранична самотнiсть як захист вiд зневаги до людства, що стала пророчою, це принципове обмеження всього, що е гiркого, болiсного й гострого у пiзнаннi, обумовлене огидою, яка поступово виростала з безглуздоi духовноi дiети й пещення, званих романтизмом – ох, якби хто мiг вiдчути це все разом зi мною! А хто на таке спроможеться, той, безперечно, пробачить менi щось бiльше, навiть за такi пустощi, як «Весела наука» – наприклад, жменьку пiсень, що додаються до книжки цього разу[2 - Прелюдiя у вiршах i п’ятий роздiл з вiршованим додатком пiсля нього з’явилися тiльки у другому виданнi.] i у яких автор наважуеться кпити з усiх поетiв у спосiб, який не так легко пробачають. Ох, та не лише на поетiв з iхнiми високими «лiричними почуттями» випадае цьому щойно видужалому виливати свою злостивiсть: хтозна, кого вiн собi шукае за жертву, яке чудисько пародiйного матерiалу незабаром приверне його увагу? Incipit tragoedia – «Починаеться трагедiя» сказано в кiнцi цiеi тривожно безтурботноi книжки; оглядайся на заднi колеса! Щось обурливе, лихе i злiсне сповiщаеться тим: «Починаеться пародiя», поза сумнiвом…




2


Утiм, залишмо пана Нiцше – що нам з того, що пан Нiцше одужав?.. Небагато питань здатнi привабити психолога бiльше за зв’язок мiж здоров’ям i фiлософiею, тож, захворiвши сам, вiн поширюе академiчну цiкавiсть на свою власну недугу. Бо, оскiльки людина – це особистiсть, передбачаеться, що людина неодмiнно мае свою особисту фiлософiю; але тут е iстотна вiдмiннiсть: в однiй людинi фiлософствують ii вади, а в iншiй – ii статки i сила. У першому випадку особа потребуе власноi фiлософii як пiдтримки, заспокоення, лiкiв, порятунку, пiднесення, самовiдчуження; у другому – це тiльки предмет розкошi, чи, у кращому разi – розкiш переможноi подяки, що мае бути вписаною космiчними лiтерами у небесах iдей. Але в iншому, бiльш поширеному випадку, коли недуга обумовлюе фiлософiю, як у всiх хворих мислителiв – а в iсторii фiлософii такi, можливо, переважають – що стане з самою думкою пiд тиском хвороби? Ось питання, яке хвилюе психолога – i тут е можливим експеримент. Подiбно до мандрiвника, який покладае собi прокинутися о певнiй годинi, а тодi спокiйно поринае у сон, ми, фiлософи, коли занедужаемо, тимчасово вiддаемося тiлом i душею хворобi – нiби заплющуемо очi на самих себе. І так само, як мандрiвник знае, що в ньому щось таке не спить, вiдлiчуе години, i в належну мить розбудить його, ми теж знаемо, що у вирiшальну мить ми будемо напоготовi – щось таке пробудиться i заскочить наш дух на гарячому, тобто виявить його слабкiсть, або вiдступництво, або схиляння, або зчерствiння, або потьмарення, чи хоч би як називалися хворобливi стани духу, що iх у днi здоров’я стримуе гордiсть духу (бо згiдно з давньою приказкою, «найсильнiшi, куди не кинь, гордий дух, павич i кiнь»). Пiсля такого самоопитування i самодослiдження починаеш пильнiше придивлятися до всього, що досi нафiлософствувано; починаеш легше, нiж ранiше, вiдгадувати мимовiльнi вiдхилення, манiвцi, пригрiтi сонцем привали думки, якими стражденнi мислителi блукають, привабленi ними саме як страждальцi: вiдтак, знаемо, куди тiло i його потреби несвiдомо ваблять дух – до сонця, тишi, смирення, терпiння, зцiлення, розради у кожному сенсi. Будь-яка фiлософiя, яка ставить мир над вiйною, будь-яка етика з негативним розумiнням iдеi щастя, будь-яка метафiзика й фiзика, що визнають фiнал, остаточний стан будь-якого виду, будь-яке переважно естетичне чи релiгiйне прагнення за межi, по той бiк, вище – все це дае пiдстави запитати, чи не хвороба надихала фiлософа. Несвiдоме маскування фiзiологiчних потреб пiд мантiею об’ективного, iдеального, суто духовного жахае своiми далекосяжними тенденцiями; тож я часто замислювався, чи фiлософiя не була досi простим тлумаченням тiла за хибного розумiння тiла. За найвищими цiннiсними судженнями, що досi спрямовували iсторiю думки, ховаеться нерозумiння фiзичноi природи – як з боку окремих осiб, так з боку цiлих верств чи цiлих рас. Нам вiльно розглядати всi цi навiженства метафiзики, зокрема ii вiдповiдi на питання про цiннiсть iснування, як симптоми певних тiлесних станiв. І якщо такi ствердження або заперечення свiту не е науково зваженими i не мiстять зернини iстини, вони дають iсторикам i психологам дедалi виразнiшi натяки, як уже згадуванi тiлеснi симптоми, щодо гарного чи кепського стану тiла, його повноти, наснаги, iсторичного самовладдя чи його загальмованостi, втоми, виснаження, вiдчуття кiнця, його прагнення до кiнця. Я знай сподiваюся, що фiлософський лiкар (у винятковому сенсi цього слова – себто той, хто опiкуеться проблемою загального здоров’я людей, доби, раси, людства) колись матиме мужнiсть сприйняти мою пiдозру у всiй ii гостротi й наважитися на висновок: у всьому дотеперiшньому фiлософствуваннi йшлося аж нiяк не про «iстину», а про щось iнше – скажiмо, здоров’я, майбуття, зростання, потугу, життя…




3


Не складно здогадатися, що я не без вдячностi прощаюся з перiодом виснажливоi недуги, вигоди якого для мене ще й досi не вичерпанi; адже я достатньо добре усвiдомлюю власнi переваги у своему мiнливому станi здоров’я перед усiма духовно дужими. Фiлософ, який перетривав рiзнi кондицii, i далi проходить через iншi, новi, який пройшов i проходить рiзнi стани здоров’я, вiдповiдно, пройшов i проходить через таку саму кiлькiсть фiлософiй – вiн просто не може не переносити щоразу свiй стан у найдуховнiшi форму i простiр та дистанцiю: власне, таке мистецтво перетворення едино i е фiлософiею. Фiлософам не вiльнi роздiляти душу i тiло, як це роблять iншi люди, а душу i дух нам роздiляти взагалi зась. Ми не мислячi жаби, не реестратори-об’ективатори з холодною начинкою; ми маемо постiйно народжувати своi думки з нашого страждання i по-материнськи надавати iм все, що маемо самi – кров, серце, вогонь, хiть, пристрасть, муки, совiсть, долю, покликання. Життя означае для нас постiйне перетворення на свiтло i полум’я всього, чим ми е i з чим стикаемося. Що ж до хвороби, то як не спокуситися на запитання: чи можливо нам перебутися без неi? Тiльки великий бiль е остаточним визволителем розуму, позаяк навчае нас великоi пiдозри, яка з будь-якого V робить X, тобто останню лiтеру ставить перед передостанньою…[3 - Тобто зболiлий розум усе подвоюе, роблячи 10 з 5, яким вiдповiдають римськi Х i V; також, архаiчна, найдавнiша латинська абетка закiнчувалася лiтерами V i Х.] Тiльки велике страждання, тривалий, повiльний бiль, що неквапом спалюе нас на вогких дровах, змушуе нас, фiлософiв, сягнути останньоi глибини i зректися всього довiрливого, добросердого, завуальованого, сумирного, посереднього, у що ми, можливо, ранiше вкладали нашу людянiсть. Сумнiваюся, щоб таке страждання «покращувало», проте я знаю, що воно поглиблюе нас. Тож, незалежно вiд того, вчимося ми протиставити стражданням свiй гонор, глузування, силу волi, як iндiанець, який, зазнаючи хоч яких тортур, вiдмагаеться мучителя дошкульнiстю своеi мови; чи ми вiдступаемо вiд болю у схiдне небуття, що його називають нiрваною – в нiме, зацiпенiле, покiрне забуття i самозречення, з таких тривалих небезпечних вправ опанування себе виходиш геть iншою людиною, з численнiшими запитаннями, i, перш за все, з волею запитувати бiльше, глибше, суворiше, вагомiше, злiше, тихiше, нiж перше. Довiра до життя пiшла; життя як таке зробилося проблемою.

Не треба, однак, думати, буцiмто це неодмiнно робить нас вiдлюдьками! Навiть любов до життя е можливою, хоча любов ця вже вiдмiнна. Це кохання до жiнки, яка викликае у нас сумнiви… Однак принаднiсть усього проблемного, втiха з невiдомого для духовних, одухотворених людей е такою великою, що радiсть ii пiдноситься слiпучим сяйвом над усiлякою потребою у проблемах, над будь-якою небезпекою непевностi, ба, навiть, над ревнощами коханця. Нам вiдоме нове щастя…




4


Нарештi, щоб не обминути найiстотнiше, з такоi прiрви, з такоi серйозноi недуги, з виру хворобливоi пiдозрiливости виходиш новонародженим, скинувши стару шкiру, чутливiшим, уiдливiшим, з витонченiшим смаком до задоволення, з нiжнiшим язиком на все добре, з веселiшим вiдчуттям, з iншою i небезпечнiшою невиннiстю в радощах – бiльш дитячою i, водночас, незмiрно бiльш вишуканою, нiж будь-коли ранiше. Ох, якою огидною видаеться вiдтак насолода, груба, тупа, сiра – насолода, як розумiють ii нашi «освiченi», нашi багатii та правителi! Як вiдразливо нам тепер слухати ярмарковий тарарам, яким «освiчена публiка» й мешканцi великого мiста сьогоднi дозволяють силувати себе – мистецтвом, книжками й музикою задля «духовних задоволень», за допомогою спiритичного питва! Як нинi дере нам вуха театральна крикнява пристрастi, якими чужими стали на наш теперiшнiй смак романтичний розгардiяш i чуттева ремигачка, що iх так полюбляе освiчене бидло, з його прагненням до екзальтованого, закрученого, ексцентричного! Нi, якщо нам таки потрiбне мистецтво для одужання, це мае бути iнше мистецтво – глузливе, легке, швидкоплинне, божественно неспотворене, божественно витвiрне мистецтво, яке, подiбно до яскравого полум’я, пiдноситься у безмежне небо! Перш за все – мистецтво для художникiв, тiльки для художникiв! Зрештою, ми краще розумiемо, що перш за все потрiбнi веселощi, радiсть i веселощi, друзi моi! Я хочу це довести також як художник. Ми, знавцi, тепер надто добре дещо знаемо: о як ми зараз вчимося грунтовно забувати, не забагато знати, як художники! Що ж до нашого майбутнього, ми навряд чи опинимось на шляху тих египетських юнакiв, якi вночi прокрадаються у храми, обнiмають статуi i, безперечно, хочуть вiдкрити, розкрити та висвiтлити все, що, з поважноi причини, зберiгаеться прихованим.[4 - Алюзiя до сюжету, що лiг в основу широковiдомоi на той час балади Й.К.Ф. фон Шиллера Das verschleierte Bild zu Sais (у перекладi Ц. Бiлиловського – «Закритий образ у Саiсi»), згiдно з яким юнак гине у прагненнi здобути iстину, прокравшись у храм Ізiди i вiдкривши, попри заборону, обличчя статуi. (Тут i далi прим. пер.).] Нi, цей поганий смак, це прагнення до iстини, до «правди за будь-яку цiну», це юнацьке безумство у любовi до правди нам огидне – ми для цього надто досвiдченi, надто серйознi, надто глузливi, надто запеклi, занадто глибокi… Ми бiльше не вiримо, що iстина залишаеться iстиною, якщо скинути з неi заслону; ми аж достатньо прожили, щоб у таке вiрити. Сьогоднi пристойнiсть полягае у тому, щоб не бачити все оголеним, не бути геть при всьому присутнiми, не намагатися все розумiти i «знати». «Чи правда, що Бог усюди сущий? – запитала у матерi маленька дiвчинка. – Але я думаю, це непристойно!». Ось натяк фiлософам! Слiд би трохи шанувати вiдчуття сорому, яке дала нам природа, ховаючи своi загадки й барвистi невизначеностi. Може, iстина е жiнкою, що мае пiдстави приховувати своi пiдстави? Може, вона мае iм’я Баубо[5 - Коли богиня Деметра побивалася за викраденою богом Аiдом дочкою (Персефоною), вiдьма Баубо вперше розвеселила ii, задерши собi спiдницю.], по-грецьки?… Ох, тi еллiни! Вони вмiли жити: для цього треба мужньо триматися поверхнi, брижiв, шкiри, обожнювати зовнiшне, вiрити у форми, тони, слова, у цiлий Олiмп зовнiшностi! Тi греки були поверхневими – з глибини! То хiба ми просто не повертаемося до цього, ми, жадiбнiсть розуму, що пiднялися на найвищий i найнебезпечнiший щабель сучасноi думки i роздивилися звiдти, подивилися звiдти долi? Хiба ми в цьому не еллiни? Прихильники форм, звукiв, слiв? І саме з цiеi причини – художники?



    Рута неподалiк Генуi,
    Осiнь 1886 року.




Глузи, лукавство i помста

Вiршована прелюдiя по-нiмецьки



1


Запрошення

Частуватись прошу, iжте!

Завтра буде ще й смачнiше,

Щораз лiпше день по дню.

В разi ж чого, я натхнення

Учерпну з рецептiв неньки,

Й оновлю свое меню.


2


На щастя

Як пошук той мене втомив,

Знаходить я навчався:

Мене раз вiтер зупинив —

З вiтрами я й подався.


3


Страхи

Вглиб копай, i там знайдеш

Джерело таемне!

Неук скаже: «Не дiждеш —

В глибинi геенна!»


4


Дiалог

А. Я хворiв? Чи я одужав?

Не збагну, хоч як напруживсь,

Хто був лiкарем моiм?

B. Ти зцiлився, так, мiй друже:

Здоровий, хто забуть зумiв.


5


До доброчесних

Нашi чесноти також нехай би були легконогi —

Як вiршi Гомера, – приходячи, знов потiм йдуть собi геть!


6


Свiтова розсудливiсть

Не стiй на сподi сотню лiт!

Не пнись у вись сувору!

Найкраще оглядати свiт

Із пiв дороги вгору.


7


Вадемекум — Вадетекум

Чарують мова й стиль моi,

У слiд ступаеш ти менi?

Наслiдуй звичаi своi:

За мною йди – без метушнi!


8


Скинувши третю шкуру

Вже шкiра репае стара,

Нова потреба млоiть

Змiю в менi, що так жада

Грудок землi глевкоi.

Повзу в травi мiж камiнцiв,

Мiй голод недаремний:

Тебе саму я завжди iв,

Змiiна страво, земле!


9


Моi троянди

Мiй талан вам щастя зичить,

Щастя всiх до щастя кличе!

Хто моiх троянд насмиче?

Ви на те пригнiться нижче

В чагарях, мiж гострих шпичок —

Часто пальцi тут калiчать!

Бо талан мастак дражнити!

Щастя любить роздрочити!

Хто моiх троянд насмиче?


10


Недбайло

Я розливаю й розбиваю,

І ви мене звете недбайлом.

Таж всяк, п’ючи, б’е й розливае,

Коли по вiнця наливае —

Та на вино не нарiкае.


11


Згiдно з прислiв’ям

Зiйшлись нiколи i щодня

Гостро й м’яко, сон i яв,

А також розум i дурня;

Чудний банальнiсть обiйняв —

Всiм цим був, есьм i буду я,

Голуб, змiй, а ще свиня!


12


До свiтлолюба

Щоб не зморити глузд i очки,

Бiжи за сонцем по тiньочку!


13


Для танцюристiв

Ковзанки гладь —

То благодать

Тому, хто вмiе танцювать.


14


Славний

Милiша й ворожнеча цiльним брусом,

За дружбу, склеену iз куснiв!


15


Іржа

Іржа потрiбна теж —

Самоi гостроти замало,

Щоб: «Надто молодий iще!», —

Тобi не заявляли.


16


Вгору

«Як подолати верхiв’я круте?»

Вгору дерись i не думай про те!


17


Риторика драпiжника

Цить! Жалiтися зажди!

Взявши, знов бери завжди!


18


Вбогi душею

Вбогих душею цураюсь недарма?:

Не тiльки добра – в них i зла катма.


19


Мимовiльне спокусник

Слiвцем знiчев’я стрельнув навгадьки —

Поцiлена упала перед ним.


20


На розгляд

Витерпiти легше бiль двоiстий

Анiж единий бiль: то як, рiшивсь ти?


21


Проти зарозумiлости

Не надимайся аж настiльки,

Бо луснеш, як пiдпустять шпильку.


22


Чоловiк i жiнка

«Викради ту, яка тобi до серця припаде!» —

Рiшае вiн; вона ж не викрадае, а краде.


23


Інтерпретацiя

Як сам себе берусь тлумачить я,

Збиваюся – нема з того пуття.

Ти, що iдеш своiм шляхом увись,

До свiтла винеси, з чим я возивсь.


24


Лiкування песимiзму

Ти знову кривишся й плюеш,

І знов староi ти спiваеш:

Нiщо твiй смак не вдовольняе?

Менi ти серце розiб’еш!

Іди за мною, друже…Ось!

Найлiпший лiк вiд диспепсii:

Ковтай мерщiй, без iстерii

Цю жабу жирну! Уляглось?


25


Прохання

Я знаю багатьох людей

Про себе ж геть нема iдей!

Либонь заблизько придивляюсь –

В очах собi геть розпливаюсь.

Себе щоб лiпше упiзнати,

Десь далi маю влаштуватись.

Не так далеко, як мiй враг!

А друг чого ж далеко так?

Мiж ним i мною осередок!

Про що прошу, чи доберете?


26


Моя жорстокiсть

Я маю понад сотню сходин

Здолати ввись. Гука зi споду:

«Жорстокий ти! Ми ж не камiннi!»

Я маю вгору йти по сходах,

Не-хоч, а пiдставляйте спини!


27


Мандрiвник

«Де й дiвся шлях! Кругом смертельна тиша!»

Ти з волi власноi той битий шлях залишив!

Мандрiвнику, тверезим оком скинь!

Ти заблукав – бiда тобi й загин.


28


На розраду початкiвцям

Глянь – пiд рохкання свиняче

Беркица мале дитя!

Безпорадне, тiльки плаче,

Дибатиме до пуття?

Так, навчиться, безперечно,

І танок покаже свiй!

Як на двi ноги зiпнеться,

Рушить ще й на головi.


29


Егоiзм небесного тiла

Якби круглесеньким барилом

Круг себе я, знай, не крутилось,

Мене могло би присмалити,

Бо я при сонцi мушу жити.


30


Ближнiй

Менi мiй ближнiй не до шмиги:

Нехай iшов би неборак

За обрiй дальнiй; а вiдтак,

Менi за зiрку бути мiг би!..


31


Прихований святий

Щоб своею благодаттю

Нам не надто допiкати,

Зображаеш дiдька ти.

Попри машкару, одначе,

Видко по очах – святий!


32


Невiльний

А. Чого стоiть вiн там безгласно

І прислухаеться так жасно?

Чого вiн так зацiпенiв?

Б. Як всi, хто ланцюги носив,

Вiн чуе скрiзь кайданiв брязкiт.


33


Самотнiй

Не попихач нiкому я, анi керманич.

Покiрний? Нi! А владний? Нi, тим паче!

Як не страшний собi – то вже й нiкому:

А владу завжди страх бере, вiдомо.

Собi ж себе вождем я не призначу!

Люблю, як лiсова й морська звiрина,

У милий заблуд затишно поринуть,

Щоб потiм знов з туману далечiнi,

Себе ж таки додому приманити

Себе самим собою спокусити.


34


Seneca et hoc genus omne[6 - Сенека i до нього подiбнi (лат.).]

Папiр пером своiм дере —

Премудрiсть в коментарii —

Мов справдi primum scribere,

Deinde philosophari.[7 - Primum scribere, deinde philosophari – «спершу писати, потiм фiлософствувати»; саркастично переiнакшена давня сентенцiя Primum vivere deinde philosophari – «спершу (подбати про) життя, потiм фiлософствувати».]


35


Лiд

Так! роблю я часом лiд:

Пiдмага вiн харч стравляти!

Мали б ви, що споживати,

Вихваляли б ви мiй лiд!


36


Рання творчiсть

Мудрiсть власна з А до О

Тут менi бринiла; нинi ж

Чую тут я щось геть iнше:

Нескiнченнi «Ах!» i «Ох!»[8 - Поза сумнiвом – алюзiя до вислову «Альфа i Омега» (перша i остання лiтери грецького алфавiту; пор. «вiд А до Я»).] —

Все iз раннього мого.


37


Увага

У ту краiну небезпечна путь;

Зважай – застерiгаю недарма!

Там приймуть спершу, потiм розiрвуть:

Бо велич е, а глузду там катма!


38


Говорить побожний

Бог любить нас, ми твiр його!

«Створили Бога ми – де дiтись!»

То заперечувать чого

Свiй витвiр, що його б любити!

Пiзна?еш дiдька по копитах.


39


Влiтку

У потi нашого чола

Чи варто хлiб нам iсти?

Бо медицина довела,

Пiтнiти некорисно.

Сузiр’я Пса хвостом метля —

Цей знак його узрiймо![9 - Найяскравiша зiрка сузiр’я, Сiрiус, судячи з ii грецькоi назви, здавна асоцiювалася з лiтньою спекою, а ii латинська назва Канiкула – з назвою лiтнього вiдпочинку – канiкулами.]

У потi нашого чола

Вино iскристе пиймо!


40


Без заздрощiв

Ви славите його, бо вiн не заздрий?

А вiн крiзь вас – неначе ви прозорi —

Вдаль втоплюе зiницi наче яструб:

Не бачить вас! Вiн бачить тiльки зорi.


41


Гераклiтизм

Долю заслужити —

Тiльки на вiйнi:

Щоб навiк здружитись,

Пороху нюхнiть!

Дружба – три в одному:

Рiвнiсть у борнi,

Братство в кожнiй скрутi,

Воля в смертнi днi!


42


Принцип над-делiкатних

Навшпиньки радше я зiпнусь,

Анiж рачкуватиму!

В шпарку нишком пiддивлюсь,

Дверей не розчахатиму!


43


Напучення

Либонь до слави прагнеш ти?

Що iнтересно:

Їi трапляеться знайти

Цiлком безчесно!


44


Грунтовний

Дослiдник я? Облиште, нi!

Тяжкий – то це геть iнша рiч:

Знай рину глибинi навстрiч

І опиняюся на днi!


45


Навiчно

«Ось я прийшов, бо нинi час!» —

Так мислить, хто прийшов навiк,

Байдужий до бриднi базiк:

«Уже запiзно!» – «Ще завчас!».


46


Мiркування втомлених

У зморi сонце кленучи, едино

Вiд дерева жадають тiльки тiнi!


47


Падiння

«Вiн падае!» – кпите ви раз у раз;

Це правда; втiм – вiн падае до вас!

Йому в над-щастi спокою нема,

Його над-свiтло вабить ваша тьма.


48


Закон

На карк почеплено менi

Годинник на мiцнiй струнi:

Скiнчивсь для мене рух зiрок,

І пiвня спiв, i лiт хмарок;

Все, що взивалося щомить,

Тепер слiпе й глухе мовчить —

Природи гомiн заглушив

Годинник цоканням стальним.


49


Мудрий говорить

Потрiбний людям i стороннiй iм,

Іду шляхом – погожим чи хмурним —

Однак завжди понад людьми!


50


Втрачена голова

Вона кебету мае. Звiдкiля?

Здоровий глузд у когось узяла,

І голова його з фатальноi годинки

Пiшла до дiдька…Нi! До жiнки!


51


Благочеснi побажання

«А нехай би всi ключi

Разом погубились,

І, замки ламаючи,

Вiдмички прислужились!»

Так мiркуе кожна шпичка,

Котра? не ключик, а вiдмичка.


52


Писати ногою

Не тiльки руку я вправляю,

Коли пишу: нога так само —

То бiлим аркушем, то плаем —

Виписуе бадьоро й прямо.


53


«Людяне, аж надто людяне». Книга

Назад несмiло й смутно позираеш,

В майбутньому собi йно довiряеш:

Орел ти, птахо, сповнена потуги?

Чи ти Мiнервi люба «пугу-пугу»?[10 - Нiмецькою «фiлiн» – «Uhu», але тут йдеться про сову, що вважаеться супутницею Мiнерви, вона i видае цi звуки.]


54


Моему читачевi

Мiцнi щелепи i волячий шлунок —

Цього бажаю я тобi!

Здолавши книжку – жорсткий почастунок —

Мене ти стерпиш далебi!


55


Художник реалiст

«Натурi завжди вiрним» клявсь вiн буть.

Та як ii у рамки взять таку?

Природи й штрих малий не осягнуть! —

То вiн малюе те, що до смаку.

Що до смаку йому? Що здатний втнуть!


56


Поетове марнославство

Клею треба, щоб утримав,

Деревину сам знайду!

Вкласти сенс в безглуздi рими

Хто ще зможе до ладу!


57


Вибагливий смак

Якби мiсце обирати

Дозволяли нам самим,

Я обрав би в центрi раю:

Радше ж – перед ворiтьми!


58


Кандзюба

Свавiльний вигляд мае нiс,

Над свiтом нiздрями навис —

Впав, носороже, долiлиць,

А з тим i гонор твiй – беркиць!

Ми завжди бачимо разом:

Надмiрний гонор, нiс гачком.


59


Базгранина

Перо бабрае, дiдько його шквар!

То я приречений на базгранину? —

Перо вмочаю смiло в каламар,

І, знай, рядки виводжу без упину.

Я втiшений, що – в справi цiй мастак —

Чимало ще я зможу написати!

А що у тих писаннях сенсу брак…

Хiба читае хто моi трактати?


60


Вищi люди

Цей сходить ввись – його хвалiмо!

Та iнший сходить з височин!

Вiд наших вихвалянь вiн вiльний,

З вишнiх вiн чистин!


61


Говорить скептик

Життя напiв спливло,

Збiгае час, душа твоя тремтить!

Заблукана давно

Шукае – не знайде; вагання мить?

Життя напiв спливло:

Облуда, бiль – годинами щемить!

Нащо тобi воно?

Причин причину мушу я знайти!


62


Оце чоловiк

Так! Звiдки я, менi вiдомо!

Я ненаситний, наче пломiнь

Я сяйвом спалюю себе;

Єдино свiтло осягаю,

А присок – все, що я лишаю:

Я пломiнь, що зiйшов з небес.


63


Зоряна мораль

Твiй шлях орбiти обiйма,

То що тобi всесвiтня тьма!

Крiзь час i простiр радо плинь!

Юдоль чужу тобi – вiдринь!

Свiти вiддаленим свiтам:

Тобi переступ спiвчуття,

Й одна чеснота: чистота!




Книга перша





1


Вчителi – про мету iснування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу iх – усiх разом i кожного окремо – зосередженими на одному завданнi: вони роблять те, що стосуеться збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любовi до цього роду, а тiльки тому, що немае в них нiчого не давнiшого, потужнiшого, невблаганнiшого, непереборнiшого за цей iнстинкт – бо вiн е сутнiстю нашого роду й племенi. Хоча ми, через свою звичну короткозорiсть, охоче беремося до розрiзнення ближнiх своiх на корисних i шкiдливих, добрих i поганих, по тривалiших роздумах i зваживши на масштаби справи, ми втрачаемо впевненiсть у доречности такого ретельного розподiлу i, зрештою, полишаемо його. Навiть найшкiдливiша людина може виявитися найбiльш корисною з точки зору збереження виду, оскiльки вона плекае у собi – чи, завдяки своiм дiям, в iнших – iмпульси, без яких людство давно б зледащiло i занепало. Ненависть, зловтiха, хижiсть, властолюбство i решта того, що називають злом, належить до дивовижноi економiки збереження виду – безперечно, вкрай дорогоi, марнотратноi i, в цiлому, доволi безглуздоi економiки, що, однак, досi переконливо виправдала себе у збереженнi нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мiй любий товаришу, мiй ближнiй, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовiрно, вимерло впродовж тисячолiть i тепер е однiею з речей, недоступних навiть Боговi. Вiддайся цiлковито своiм найкращим чи найгiршим бажанням, i, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовiрно, у який-небудь спосiб, таки виявишся заступником i благодiйником людства i, вiдповiдно, здобудеш серед людей i хвалу, i глузи! Однак ти нiколи не знайдеш того, хто змiг би сповна висмiяти тебе, iндивiда, так, щоб ясно донести до твоеi свiдомостi твою мушину нiкчемнiсть i жаб’ячу вбогiсть! Смiятися з себе так, щоб висмiяти себе з усiею повнотою правди – для цього досi кращим з кращих бракувало вiдчуття правди, а найобдарованiшим бракувало генiя! Можливо, смiх iще мае свое майбутне! Воно настане, коли людство засвоiть абсолют «вид е всiм, хтось е нiчим» i кожне отримае доступ до цього остаточного звiльнення i безвiдповiдальностi. Ймовiрно, тодi смiх з’еднаеться з мудрiстю, ймовiрно залишиться тiльки «весела наука». На разi ж, становище геть iнакше, на разi, комедiя iснування ще не усвiдомлена як така, на разi ще тривають часи трагедii, часи моралi й релiгii. Що означае постiйна поява дедалi нових основоположникiв моралi та релiгiй, заводiiв боротьби за моральнi оцiнки, вчителiв каяття i релiгiйних воен? Що означають цi героi на цiй сценi? Бо iнших героiв досi не бувало, а все решта, час вiд часу вигулькуючи, завжди служило цим героям суто для опертя – чи то як сценiчна технiка i кулiси, чи в ролi довiрених осiб i камердинерiв. (Поети, наприклад, завжди були камердинерами певноi моралi.)

Зрозумiло, що цi трагiки теж дiють в iнтересах виду, хоча самi вони сповненi вiрою, що служать справi Божiй i як Божi посланцi. Вони також сприяють життедiяльностi виду, просуваючи його вiру в життя. «Варто жити, – цвенькае кожне з них. – Таки е щось у цьому життi. Щось стоiть за цим життям, щось лежить пiд цим життям, бережiть себе!». Той потяг, притаманний як найвищим особистостям, так i найнiкчемнiшим людцям, iнстинкт збереження виду, виступае час вiд часу як розум i пристрасть духу; тодi вiн оточуе себе блискучим почетом причин i вперто силкуеться забути, що вiн в основi своiй iнстинкт, iмпульс, дурiсть, безпiдставнiсть. Життя треба любити, оскiльки..! Людина мае служити собi i ближнiм, оскiльки..! Хоч би як вони називалися i нинi, i повсякчас, отi всi «мае» i «оскiльки»…Для того щоб усе, що вiдбуваеться неминуче i самовiльно i без жодноi мети, вiдтепер видавалося таким, що слугуе певним цiлям, i свiтило людинi як розум i остання заповiдь, етичний ментор виступае вчителем мети iснування; для цього вiн винаходить iнше, вiдмiнне iснування, i, за допомогою своеi новоi механiки, знiмае старе буденне iснування з його старих буденних завiс. Так! Вiн, звiсно, не хоче, щоб ми смiялися нi з того iснування, нi з себе самих, нi з нього. В його уявленнi хтось завжди е кимсь, чимсь першим, i останнiм, i безмежним; для нього немае нi виду, нi сум, нi нулiв. Хоч би якими безглуздими i химерними були його винаходи й оцiнки, хоч би наскiльки хибно вiн розумiв хiд природних подiй i заперечував природнi умови (а всi етики бували такi дурнi й протиприроднi, що людство б згинуло, якби ним заволодiла бодай котрась iз них), щоразу, коли «герой» виходив на сцену, досягалося щось нове – страхiтлива протилежнiсть смiху, а саме – глибоке потрясiння багатьох людей вiд думки: «Так, варто жити! Так, я вартий того, щоб жити!»; життя i менi, i тобi, i всiм нам знову робилося цiкавим.

Безперечно, з часом i смiх, i розум, i природа брали гору над кожним з тих чудових учителiв: коротка трагедiя, зрештою, завжди поверталася до вiчноi комедii iснування, i «хвилi незлiченних реготiв», висловлюючись зворотом Есхiла, мають, врештi-решт, залляти навiть найбiльшу з цих трагедiй. Але, попри весь той виправний смiх, невпинну появу дедалi нових учителiв з мети iснування, зазнала змiни людська природа як така, i вона тепер мае потребу, саме потребу в появi чергових учителiв i теорiй «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, бiльше за будь-яку iншу iстоту, силкуеться задовiльнити умову iснування: людина мае час вiд часу переконувати себе, що вона знае, чому iснуе; рiд людський не може процвiтати без перiодичного пiдтвердження впевненостi у життi! Без вiри в сенс життя! Знову й знову рiд людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна смiятися!». А найобережнiший фiлантроп докине: «Не тiльки смiх i весела мудрiсть, але також трагiзм з його пiднесеною iррацiональнiстю належить до необхiдних засобiв збереження виду!».

А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумiете, брати моi? Чи розумiете ви цей новий закон припливу й вiдпливу?

Ми теж маемо свiй час!




2


Інтелектуальна совiсть. Я безнастанно отримую той самий досвiд, i я щоразу чиню йому опiр, не бажаючи вiрити у те, на що повсякдень наштовхуюся лобом: переважнiй бiльшостi бракуе iнтелектуальноi совiстi; менi часто здаеться, що з такою вимогою навiть у густо заселених мiстах маеш почуватися самотнiм, як у пустелi. Усi дивляться на тебе здивованими очима i далi послуговуються власними терезами, називаючи оце добром, а оте – злом, i нiхто не почервонiе з сорому, якщо зауважиш, що гирьки не вiдповiдають заявленiй масi; твоi сумнiви навiть не викликають обурення – з тебе, либонь, просто посмiються. Я хочу сказати, що переважнiй бiльшостi не видаеться ганебним вiрити у те чи те i вiдповiдно до цього жити, не беручи до уваги найсвiжiшi i найнадiйнiшi аргументи «за» i «проти» i взагалi не переймаючись жодними аргументами; найбiльш обдарованi чоловiки i найблагороднiшi жiнки досi належать до цiеi «переважноi бiльшостi з них». Та, як на мене, що важить доброта, витонченiсть i генiальнiсть, коли особа, надiлена цими чеснотами, млява у почуттях i судженнях, коли прагнення до визначеностi не е для неi найпотаемнiшим бажанням i найглибшою потребою – тим, що вiддiляе вищi особистостi вiд людцiв! Я вiдзначав ненависть до розуму в деяких благочестивих людей i бував за це вдячний iм – принаймнi, вони тим виявляли лихе iнтелектуальне сумлiння! Але стояти посеред цього rerum concordia discors[11 - Rerum concordia discors (лат.) – гармонiя суперечностей, узгодженiсть через суперечностi.] i всiеi дивовижноi невизначеностi й неоднозначностi iснування i не ставити питань, не тремтiти вiд жадання i захвату допитування як такого, навiть не вiдчувати ненависти до допитувача, а тiльки мляво з нього кпити – оце я вважаю ганебним, i саме цього вiдчуття я насамперед шукаю у всiх i кожного – якесь навiженство переконуе мене безнастанно, що кожна особа – як особистiсть – мае таке вiдчуття.

Таким е мiй штиб несправедливости.




3


Шляхетне i тривiяльне. Тривiяльним особам усi шляхетнi, великодушнi почуття видаються недоречними, а тому насамперед неймовiрними: почувши про щось таке, вони клiпають очима, кажуть: «За цим, либонь, ховаеться якась велика вигода, тут дiло нечисте». Вони пiдозрiливо ставляться до шляхетностi, вбачаючи у нiй пошуки переваг кружним шляхом. Якщо ж вони наочно переконаються у вiдсутностi корисливих намiрiв i прихованих вигiд, то вважатимуть шляхетну особу такою собi дурепою: зневажають таку в ii радощах i насмiхаються з блиску ii очей. «Як можна радiти, втрачаючи, як можна, маючи розплющенi очi, дiяти собi у збиток! Схильнiстю до шляхетностi, мабуть, виявляеться якась мозкова хвороба», – розмiрковують вони зневажливо, так, якби зневажали радiсть, яку божевiльний отримуе вiд своеi iдеi фiкс. Тривiяльна вдача вирiзняеться саме тим, що неухильно дбае про свiй iнтерес i що спрямування на мету i вигоду сильнiше в нiй за найпотужнiшi iнстинкти; не спокуситися пiд дiею цих iнстинктiв на недоцiльнi дii – у цьому ii мудрiсть i ii почуття власноi гiдностi. У порiвняннi з нею вища натура виявляеться менш розумною, оскiльки шляхетний, щедрий, жертовний насправдi пiдпорядковуеться своiм пориванням, i в найкращi миттевостi його розум мае перепочинок. Звiр, який наражаеться на смертельну небезпеку, захищаючи дитинчат, або ризикуе життям, слiдуючи за тiчною самкою, не думае про небезпеку i смерть; його розум теж бере паузу, оскiльки ним володiе втiха вiд задоволення своiм виводом, вiд потягу до самки й страх утрати цiеi втiхи; вiдтак, подiбно до шляхетних i щедрих, звiр стае дурнiшим, нiж був. Почуття задоволення i невдоволення досягають такого ступеня, що iнтелект мае або замовкнути, або йти до них на службу; тодi серце перемiщаеться у голову людини, i ми говоримо про «пристрасть». (Можливi, звiсно, протилежнi ситуацii, сказати б, «пристрасть навиворiт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповiдають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маете, любий, це теж мозок».) Саме нерацiональнiсть або викривлену логiку пристрасти зневажае тривiяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’екти, цiннiсть яких видаеться тривiяльному геть фантастичною i довiльною. Його дратуе той, хто пiдпорядковуеться череволюбству, але вiн розумiе спокусу, яка тут царюе; натомiсть вiн категорично не розумiе, як, наприклад, заради пристрастi до пiзнання можна поставити пiд загрозу своi здоров’я i честь. Смак вищоi натури спрямований на винятки, на речi, якi, зазвичай, залишають iнших байдужими i позбавленi явноi солодкостi; вища натура мае свою особливу мiру вартости. Але то радше упередження, буцiмто, вона не посiдае звичайноi мiри вартости; насправдi ж, вона радше послуговуеться своiми уявленнями про цiннiсть i нiкчемнiсть як загальнопоширеними i, таким чином, стае незрозумiлою та непрактичною. Лише зрiдка вища натура зберiгае стiльки здорового глузду, що здатна розумiти пересiчних людей i поводитися з ними як з такими – частiше, вона вiрить, що ii пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усiх, i саме така вiра сповнюе вищу натуру свiтiння i красномовства. Якщо винятковi люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозумiти тривiяльну натуру i оцiнити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурiсть, розпуснiсть i недоладнiсть людства, дивуючись на те, як шаленiе свiт i чому вiн не визнае того, що «йому потрiбно».

Такою е одвiчна несправедливiсть шляхетних.




4


Видозбереження. Найсильнiший злий дух досi найбiльше сприяв поступовi людства: лихi голови неодноразово розпалювали поснулi пристрастi (будь-яке впорядковане суспiльство присипляе пристрастi), вони завжди пробуджували потяг до порiвняння, загострювали суперечностi, розбурхували новi прагнення – до зухвалого, неперевiреного, вони пiдбурювали людей висловлювати думки проти усталених думок, малювати новi образи проти усталених образiв. Здiйснювалося таке здебiльшого зброею, поваленням межових знакiв, порушенням благочестя, але також – впровадженням нових релiгiй, новоi моралi! Кожному вчителевi i проповiдниковi нового притаманне оце «лихе», що так дискредитуе завойовникiв, попри те що виявляеться витонченiше, не одразу виливаеться у роботу м’язiв i тому не так пiдривае довiру до цього нового! Нове, однак, за будь-яких обставин е злом, у ролi того, що перемагае, ламае давнi межi й давне благочестя; i тiльки давне залишаеться добрим! Добрими людьми в усi часи виступають тi, хто глибоко саджае давнi думки i отримуе з них плоди – це землероби духу. Але будь-який грунт врештi-решт виснажуеться i мае знову бути зораний лихом.

Нинi е одне грунтовне моральне кривовчення, зокрема поширене в Англii, згiдно з яким «добро» i «зло» визначаються збиранням досвiду «доцiльного» i «недоцiльного»; за цiею ерессю, визначене у такий спосiб «добром» сприяе збереженню виду, тим часом, як назване поганим – для виду шкiдливе. Насправдi, лихi iнстинкти е за своею природою настiльки доцiльними, видозберiгальними i незамiнними, як i добрi, але мають вiдмiнну функцiю.




5


Безумовнi обов’язки. Усi люди, якi вiдчувають, що для своеi дiяльностi вони потребують найпереконливiших слiв та зворотiв, найкрасномовнiших жестiв i поз – революцiйнi полiтики, соцiалiсти, проповiдники каяття з християнством чи без нього – всi, кого не може вдовольнити частковий успiх, всi вони торочать про «обов’язки» – завжди безумовнi за характером; без цього вони б не мали права на свiй грандiозний пафос, i вони це добре знають! Таким чином, вони вдаються до моральних фiлософiй, що проповiдують який-небудь категоричний iмператив, або вбирають у себе добрячу порцiю релiгii, як це робив, наприклад, Мадзiнi. Оскiльки вони хочуть, щоб iм абсолютно довiряли, iм треба, насамперед, цiлковито довiряти самим собi, виходячи з якоiсь останньоi пiднесеноi й незаперечноi заповiдi, служителями й знаряддям якоi вони хочуть себе вiдчувати i репрезентувати. Тут подибуемо найприроднiших i часто дуже впливових противникiв морального просвiтництва i скептицизму – але такi трапляються лише зрiдка. З iншого боку, там е широкий клас цих противникiв, де iнтерес навчае пiдпорядкування, тодi як репутацiя та честь, здавалось би, пiдпорядкування забороняють. Хто вiдчувае себе приниженим на саму думку про те, щоб стати знаряддям князя чи партii, секти, чи навiть грошовоi сили – наприклад, якийсь нащадок давнього гоноровитого роду, – проте мае виступати таким знарядям у своiх очах i в очах громадськостi, той потребуе патетичних принципiв, щоб завжди були на язику: принципiв беззастережного обов’язку, яким можна вiдкрито i не соромлячись пiдпорядковувати себе. Будь-яке витонченiше рабське запобiгання тримаеться категоричного iмперативу i е смертельним ворогом тих, хто хоче забрати вiд обов’язку його безумовний характер: цього вимагае вiд нього пристойнiсть, та не тiльки пристойнiсть.




6


Втрата гiдностi. Роздума втратила всю гiднiсть своеi форми, ii церемонiал i урочистi жести мислителя зробилися об’ектом глузування – хто нинi стане терпiти мудрецiв старого штибу! Ми мислимо надто швидко – дорогою, мимохiдь, у розпалi рiзних справ – навiть коли обмiрковуемо найсерйознiше; нам немае потреби у пiдготуваннях, не треба навiть тишi: ми нiби тримаемо у головi машину, що працюе безнастанно, не збавляючи обертiв, за найнесприятливiших обставин. Ранiше, з вигляду будь-якоi особи, можна було побачити, що вона мае намiр подумати – бо то бувала справа виняткова! – що особа хоче стати мудрiшою, тож пiдготувалася до мислення: обличчя витягалися, як у молитвi, уповiльнювалася хода; траплялося, ти нерухомiв на вулицi годинами, коли «осявало» думкою – стоячи на однiй чи двох ногах. Так «годилося» робити!




7


Дещо для трударiв. Кожному, хто захоче нинi вивчати моральнi питання, вiдкриваеться величезне поле роботи. Усi види пристрастей треба обмiркувати iндивiдуально, простежити крiзь вiки, в усiх народiв, у великих i малих особистостях; треба висвiтлити всi iхнi пiдстави, причини, оцiнки й пояснення! Нiщо з того, що забарвлюе iснування, досi не мае своеi iсторii: чи е iсторiя кохання, жадоби, заздрощiв, сумлiння, благочестя, жорстокости? На разi, бракуе навiть порiвняльноi iсторii правосуддя чи бодай покарання. Чи ставали предметом дослiдження рiзнi подiли доби, наслiдки правильного розподiлу працi, свят i вiдпочинку? Чи вiдомi нам моральнi впливи продуктiв харчування? Чи е, взагалi, фiлософiя харчування? (Постiйнi суперечки щодо «за» i «проти» вегетарiанства доводять, що такоi фiлософii немае!) Чи, може, зiбрано досвiд спiльного мешкання – наприклад, досвiд монастирiв? Чи представлена дiалектика шлюбу i дружби? Звичаi науковцiв, купцiв, художникiв, ремiсникiв, чи знайшли вони своiх мислителiв? Тут е над чим помiзкувати! Чи ж до кiнця вже дослiджено все, що люди досi вважали своiми «умовами iснування», i все розумне, пристрасне i забобонне у цьому контекстi? Саме тiльки спостереження за рiзним ступенем виявлення людських iнстинктiв, вiдповiдно до рiзного морального клiмату, вже дае аж надмiру матерiалу для опрацювання; знадобились би узгодженi й послiдовнi зусилля численних генерацiй науковцiв, щоб вичерпно пiдсумувати всi точки зору i такого матерiалу. Те саме стосуеться демонстрацii причин у вiдмiнностях морального клiмату («чому тут свiтить сонце одного морального принципу i цiннiсного критерiю, а там – iншого?»). А це, своею чергою, передбачае нову роботу, яка встановлюе помилковiсть усiх тих пiдстав i всiеi природи попереднiх моральних суджень. Якщо припустити, що всю цю роботу завершено, на перший план виступае найчiткiше з усiх питань, а саме: чи здатна наука надавати мету людськiй дiяльностi, пiсля того, як доведено, що вона здатна забирати i спростовувати будь-яку мету. І тодi вiдбудеться експеримент, у якому буде мiсце всiм рiзновидам героiзму, багатовiковий експеримент, який затьмарить усi попереднi здобутки i жертви в iсторii людства. На разi наука ще не звела своi циклопiчнi будiвлi; настане час також для цього.




8


Несвiдомi чесноти. Усi власнi риси, якi людина усвiдомлюе, а надто, коли вона вважае iх цiлком наочними для свого оточення, пiдпорядковуються геть iншим законам розвитку, нiж тi риси неусвiдомленi або малопомiтнi – такi, що ховаються вiд очей пильного спостерiгача за своею витонченiстю i нiби нiщо прикрите нiчим. Така iсторiя з витонченим рiзьбленням на лусочках рептилiй: було б помилкою вбачати в них оздоблення чи зброю – адже побачити це карбування можна лише за допомогою мiкроскопа, себто – штучно посиленого зору, якого не мають тварини, для яких би мала бути спрямована дiя такого оздоблення чи зброi! Нашi наочнi моральнi риси, а особливо тi, у наочностi яких ми впевненi, еволюцiонують своiм шляхом, а нашi однойменнi невидимi риси, не виступаючи нi оздобою, нi зброею у наших стосунках з оточенням, теж iдуть своiм ладом – геть вiдмiнним, з тими, либонь, витонченими лiнiями рiзьблення i карбування, що могли б потiшити якесь вище ество з божественним мiкроскопом. Наприклад, нам не бракуе працьовитостi, амбiцiй, винахiдливости, i цiлий свiт знае про це; крiм того, ми, мабуть, маемо iншi стараннiсть, амбiцii, винахiдливiсть, але для цих наших карбованих лусочок iще не винайшли мiкроскоп!

Аж тут прихильники iнстинктивноi моральности вигукнуть: «Браво! Вiн, принаймнi, допускае наявнiсть несвiдомих чеснот – вже й цього нам достатньо!

О невибагливi!




9


Нашi виверження. Незчисленнi речi, засвоенi людством на раннiх етапах розвитку, настiльки тодi слабкi й зародковi, що нiхто й не сприймав iх як засвоенi, раптом нагадують про себе по тривалому перiодi, можливо – по сторiччях: упродовж цього часу вони дозрiли, стали сильнiшими. Деяким вiкам, як видаеться, гостро бракуе того чи того хисту, тiеi чи тiеi чесноти, як це також бувае мiж людей; але, хто спроможний дочекатися, нехай чекае на онукiв i правнукiв – вони винесуть на свiт божий глибинне своiх дiдiв: те iхне глибинне, що про нього й не вiдали тi ж таки дiди. Часто син уже е зрадником свого батька: той краще розумiе себе, вiдколи мае сина. Ми всi маемо у собi прихованi сади й посiви; а iнакше висловлюючись, ми всi – вулкани у станi дозрiвання, i кожен матиме годину свого виверження; та близька ця година чи далека, нiхто, звiсно, не знае, навiть Господь Бог Милосердний.




10


Своерiдний атавiзм. Рiдкiсних людей того чи того часу я радше сприймаю як раптову появу нащадкiв культур минувшини та ii сил – вони наче атавiзми якогось певного народу чи цивiлiзацii; в них дiйсно е щось таке, що треба ще зрозумiти! Зараз вони видаються чужими, рiдкiсними, неординарними; i хто вiдчувае у собi цi сили, мае iх плекати, захищати, шанувати i ростити iх у собi, всупереч опору з боку чужого iм свiту. У такий спосiб людина стае або великою, або схибленим диваком, якщо не загине дочасно. Давнiше цi риси були поширеними, а отже, вважалися нормальними, нiяк не вирiзняючи особу з загалу. Можливо, iх наявнiсть у особи передбачалася, як обов’язкова чи бажана; з ними не можна було досягти величi саме тому, що не було небезпеки стати через них божевiльним чи самотнiм.

Такi атавiзми виникають здебiльшого у старожитнiх кланах i кастах, але малоймовiрнi там, де раси, звички, цiнностi надто швидко змiнюються. Бо для розвитку народiв темп важить не менше, нiж у музицi: у нашому випадку, безперечно, необхiдне еволюцiйне анданте, як темп неквапливого i пристрасного духу – а саме таким е дух консервативних родiв.




11


Свiдомiсть. Свiдомiсть е останнiм i остаточним елементом у розвитку органiчного, а отже – найменш завершеним i найкволiшим. Свiдомiсть генеруе незлiченнi помилки, через якi тварина, людина передчасно гине – всупереч долi, за словами Гомера.[12 - Напевне, у тому рядку «Ілiади», де Зевс побоюеться, що Трою, всупереч долi (hyper moron), буде здобуто завчасно.] Якби стримувальнi пута iнстинктiв не були iстотно сильнiшими за свiдомiсть, вона взагалi не служила б регулятором людськоi дiяльности – людству просто судилося б загинути через своi помилковi судження i марення перед живими очима, через свою поверховiсть i довiрливiсть, коротко кажучи, через свою свiдомiсть. Тобто, якби не iнстинкти, його б давно вже не iснувало! Перше нiж якась функцiя остаточно сформуеться i дозрiе, вона становить небезпеку для органiзму, тож добре, якщо вона тривалий час згнiчуеться! Свiдомiсть, таким чином, згнiчуеться – зокрема й тим, що нею пишаються! Заведено вважати, що вона е ядром людини; ii сталою, вiчною, остаточною, найоригiнальнiшою сутнiстю! Їi вважають певною фiксованою величиною! Заперечують ii зростання, ii перебоi! Їi сприймають як «одну з систем органiзму»! Така гiдна посмiху переоцiнка i нерозумiння свiдомости тiльки на користь iй, запобiгаючи ii надмiру швидкому розвитку. Оскiльки люди вiрили, що вони вже достатньо свiдомi, вони не намагалися набути свiдомости; ще й нинi зберiгаеться таке становище! І цiлковито новим е завдання, яке заледве ще тiльки постало перед нами: органiчно увiбрати знання, зробивши його iнстинктивним – завдання, зрозумiле тiльки тим, хто усвiдомив, що досi ми вбирали в себе лише своi помилки i що вся наша свiдомiсть стоiть на помилках!




12


Мета науки. Що? Кiнцева мета науки – забезпечити людям якомога бiльше задоволення i якомога менше дискомфорту? А як бути, коли задоволення i дискомфорт пов’язанi мiж собою таким чином, що бажання мати якнайбiльше першого, повинно також мати доволi другого, коли той, хто хоче досягти «небесного захвату», мае також бути готовим до «смертельноi туги»?[13 - Рядок «Himmelhoch jauchzend, zum Tode betr?bt» (з пiснi Клерхен у 3 сценi 1 дii п’еси «Егмонт» Й.В. гете) у минулому часто цитували, як зразок нiмецького романтизму.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/fridrih-vilgelm-nicshe/vesela-nauka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Цей епiграф з’явився у новому, другому виданнi, 1887 року; натомiсть перше видання, 1882 року, мало за епiграф вiдому цитату з Р. В. Емерсона: To poets and wise men are all things befriended and consecrated, all experiences useful, holy every day, all divine (в оригiнальному текстi – у перекладi нiмецькою) – «Для поетiв i мудрецiв усе е дружнiм i освяченим, усi переживання кориснi, кожен день священний, усе е божественним».




2


Прелюдiя у вiршах i п’ятий роздiл з вiршованим додатком пiсля нього з’явилися тiльки у другому виданнi.




3


Тобто зболiлий розум усе подвоюе, роблячи 10 з 5, яким вiдповiдають римськi Х i V; також, архаiчна, найдавнiша латинська абетка закiнчувалася лiтерами V i Х.




4


Алюзiя до сюжету, що лiг в основу широковiдомоi на той час балади Й.К.Ф. фон Шиллера Das verschleierte Bild zu Sais (у перекладi Ц. Бiлиловського – «Закритий образ у Саiсi»), згiдно з яким юнак гине у прагненнi здобути iстину, прокравшись у храм Ізiди i вiдкривши, попри заборону, обличчя статуi. (Тут i далi прим. пер.).




5


Коли богиня Деметра побивалася за викраденою богом Аiдом дочкою (Персефоною), вiдьма Баубо вперше розвеселила ii, задерши собi спiдницю.




6


Сенека i до нього подiбнi (лат.).




7


Primum scribere, deinde philosophari – «спершу писати, потiм фiлософствувати»; саркастично переiнакшена давня сентенцiя Primum vivere deinde philosophari – «спершу (подбати про) життя, потiм фiлософствувати».




8


Поза сумнiвом – алюзiя до вислову «Альфа i Омега» (перша i остання лiтери грецького алфавiту; пор. «вiд А до Я»).




9


Найяскравiша зiрка сузiр’я, Сiрiус, судячи з ii грецькоi назви, здавна асоцiювалася з лiтньою спекою, а ii латинська назва Канiкула – з назвою лiтнього вiдпочинку – канiкулами.




10


Нiмецькою «фiлiн» – «Uhu», але тут йдеться про сову, що вважаеться супутницею Мiнерви, вона i видае цi звуки.




11


Rerum concordia discors (лат.) – гармонiя суперечностей, узгодженiсть через суперечностi.




12


Напевне, у тому рядку «Ілiади», де Зевс побоюеться, що Трою, всупереч долi (hyper moron), буде здобуто завчасно.




13


Рядок «Himmelhoch jauchzend, zum Tode betr?bt» (з пiснi Клерхен у 3 сценi 1 дii п’еси «Егмонт» Й.В. гете) у минулому часто цитували, як зразок нiмецького романтизму.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения